В мандрівних нотатках "Виделка і ложка" розповідаю про життя в Ірані. Якщо ця країна викликає у вашій уяві лише одні суперечності й побоювання, з похмурою візуалізацією чорного чадору — запрошую у цікаву мандрівку. Іран значно відрізняється від того, яким його сформулювали у вашій уяві голосні заголовки новин. Довгий час жила в Тегерані, де зустріла багато друзів та нову родину. Також активно подорожувала, вивчала перську мову, традиції та звичаї. Життя у підніжжя гірського хребта Ельбурс допомогло розбити стереотипи, знайти себе і надихнуло на творчість. Запрошую поринути через призму моїх досліджень в різні світи, століття та культури, якими так рясніє древній Схід. Адже іранці набагато ближчі українцям, ніж здається на перший погляд.

Out beyond the ideas of rightdoing and wrongdoing, there is a field

I will meet you there.

 It's the world full of things to talk about. He meant that there is no such thing as right or wrong. Nothing is good or bad. 

Rumi

За межами уявлень про правильні і неправильні дії є поле.

 Я зустріну тебе там.

 Румі

Пролог

Моє життя кардинально змінилось, коли у двадцять сім років зустріла його — іранця. Звідки він, представник якої культури — було абсолютно все одно. Усередині штормило, від атакованного з нізвідки вітру почуттів.

Пам‘ятаю, як ще студенткою, познайомилася з дівчиною з храму Крішни, який знаходився неподалік від Києва. Туди ми завітали з приятелем, який обожнював вивчати нові культури. Монахиня пробіглась поглядом по лініях долі й пообіцяла чоловіка, якого навіть і не могла б собі уявити. Довгий час пророкування здавалося незрозумілим і неправдивим. Після того, як найкращий друг-гей запропонував фіктивний брак для поліпшення умов міграції до Канади — на декілька секунд згадала слова дівчини з храму. А тепер, так — про Іран точно не мріяла. Схід став моїм суворим вчителем і тим, хто подарував кохану людину. Завдяки тому побаченому і пережитому в іншому світі, в який занесло долею, вдалося пізнати себе, зруйнувати стереотипи й поринути у філософію містичної Персії. Мені пощастило. Я зустріла Його.

     1

Перша жінка фотограф в Ірані

В Ірані, зазирнувши до ресторану чи приватного магазину, можна побачити на стіні фотографію засновника сімейної справи. І чим справа старіша, тим більш престижною вона вважається. Тим важливіше для дітей чи онуків продовжити бізнес так глибоко  шанованого головного сімейного годувальника.

 Зазвичай, на таких фото гордо сяють портрети чоловіків. Але одного разу в одному старому тегеранському фотоательє з чорно-білого знімка на мене дивилась молода дівчина. Її посмішка світилася, незважаючи на кольори. То була бабуся нашого друга. Звали її Зінат Балюті Табрізі. Вона стала однією з перших жінок, яка наважилися назвати фотографію своєю професією в Ірані. Свій дозвіл на роботу отримала у тринадцять років, зробила перше фото - у вісім. Любов до об'єктиву ввібрала разом з любовью тата і мами ще з народження. Це вони вселили в неї віру в себе і навчили бути відданою улюбленій справі серцем.

Все почалося, коли в 1847 році на Бібі-Ейбатському родовищі вперше у світі пробурили нафтову свердловину. І до міста Баку з'їхалося багато мігрантів: росіян, євреїв, німців, вірмен. Тут розквітло культурне життя і місто стало відоме як «Париж Кавказу». 

Серед них був молодий тато нашої героїні Зінат – Абдулла Хан. Середнього зросту, стильно одягнений  шатен, з тонкими рисами обличчя і білою шкірою - прибув сюди по зову мрії, збирався стати професійним фотографом. Найбільше він любив відкривати нові міста і трохи жити в них. Вважав, що краще світ дивитися, ніж його їсти (прим. автора - старе перське прислів'я). Тому постійно при можливості подорожував та фотографував. От і місто Баку стало на той період часу його притулком.

Зачесавши волосся на голові, згідно останніх трендів, Абдулла Хан впевнено вийшов з квартири і попрямував до фотоательє Давида Ростам'яна - головного придворного фотографа Його Імператорської величності Шаха Перського, клієнтами якого були багаті нафтопромисловці, купці та вищі чиновники. Його заклад знаходився на розі Маріїнської і Торгової вулиць, у двоповерховому особняку, не так далеко від орендованої кімнати  нашого мрійника.

Абдулла Хан спокійно зайшов до ательє і відразу попросив зустрічі з самим Давидом. Молода секретарка оглянула юнака з ніг до голови і лише потім піднялася на другий поверх по сходам. На першому поверсі у майстерні працювали підлеглі. Тут приймали замовлення, робили портрети, сімейні фотографії, віньєтки. Ціна була досить високою. Нагорі, у розкішній квартирі із шести кімнат, жив сам майстер. У себе він приймав найбільш шанованих клієнтів, сам їх обслуговував та робив фотографії. Маленького зросту, з великою головою та величезним животом, він справляв комічне враження. Може тому й не одружився. Давид був іранським підданим і дружив із консулом. Допомагали перському фотографу  шість чи сім дівчат - всі, як на підбір, красуні. А з ними завжди треба бути обережним! Якось дівчата зіграли з Давидом злий жарт.

Майстер любив вино і пив напій тільки із срібного рогу. Дівчата купили такий самий ріг, тільки з отвором знизу. На одній із вечірок, коли старий трохи перебрав, вони піднесли йому новий ріг і непомітно витягли затичку з отвору. Вино пролилось і намочило штани. Служниці відразу ж повели Давида в спальню і, під час переодягання, сфотографували його в напівоголеному вигляді - без штанів та в оточенні красунь. З того часу, варто було Давиду, розсердившись, пригрозити одній з дівчат розрахунком, як та діставала компрементуючу фотографію і обіцяла розіслати її шановним особам міста, у тому числі і консулу. Давид більше нічого не говорив. Оприлюднення цієї фотографії для нього було рівносильним смерті, настільки його репутація була важливішою за все. Це ще одна особливість іранців.

Āberu вважається одним із ключових концептів іранської культури і поширюється на всі сфери життя: приватну, громадську, професійну.

Āberu може бути наділений як окрема людина, так і сім'я, мешканці одного міста чи села, уболівальники однієї команди, ціла нація. Завдання гідної людини, яка має āberu, — оберігати та підтримувати свій особистий престиж, демонструючи оточуючим самоповагу, і водночас престиж своєї групи.

«Забрати в когось āberu» (āberu-ye kas-i-rā bordan) означає зганьбити його; людина, позбавлена āberu (bī-āberu), - негідник, той, у кого відсутнє почуття самоповаги.

Āberu людини — це те, що про її поведінку думає громадськість, тому іранців так турбує необхідність відповідати очікуванням оточуючих. Не можна «виносити сміття з хати», не вміти постояти за себе, залишити без відповіді образу на свою адресу, не стримати слово, виглядати слабким, просити чужинця про ласку. Наприклад, незаможна сім'я постарається тепло прийняти і добре почастувати гостей на власні гроші: подібна привітність може важко вдарити по сімейному бюджету, зате у сусідів і далеких родичів не створиться враження, що ці люди чогось потребують і заслуговують на співчуття. Навколишнім рекомендується виявляти повагу до чужого āberu: не нагадувати про надану послугу, щоб не змушувати людину відчувати себе зобов'язаною; не наклепувати і не поширювати чутки, які можуть зашкодити чужій репутації. Щоб зберігати āberu, потрібно дотримуватись і підтримувати традиції, що склалися в суспільстві.

Абдуллахану пощастило - його відразу взяли на роботу. Може ще й по тій причині, що дівчатам майстер вже точно не довіряв. І тепер щоранку молодий та радісний тато Зінат поспішав у майстерню самого Давида, де вивчав основи фотомистецтва. А вечорами гуляв на природі, грав на дутарі та співав.

2

Знайомство 

2014 рік, Аеропорт Бориспіль, Україна

Високий брюнет в спортивному костюмі національної збірної України притягував погляди багатьох в аеропорту Бориспіль. Бейсболка, кросівки, рюкзак — все жовто-блакитного кольору. Швидше за все, що на сьогоднішній лук вплинули революційні події напередодні в Києві. Спочатку увагу на нього звернув чоловік, припустивши версію, що це скоріше за все іранець.

Відлітаю з обридлого Києва в країну, де суцільні суворі правила, а іслам сповідують на державному рівні. Лячно? Ні трохи. Моя безмежна любов до своєї половини і впевненість в тому, що все буде добре, тільки підігрівали інтерес побачити Іран. Це була нова пригода, яка манила в незвідані далі, покриті в моєму безхмарному уявленні суцільними піщаними дюнами.

Рейс затримується. Замаскований під спортсмена чоловік летить з нами — значить точно іранець. Онук і його бабуся з коротким бобом і в окулярах-лисичках, укомплектувавшись київським тортом, зайняли чергу на посадку — ми за ними. Ще три години й право знаходитись в публічному місці без хустки буде не на мою користь. Потім цей повсякденний жіночий аксесуар набридне до жаху, але поки думки займав спортсмен, який мабуть дуже любив Україну.

Перший стереотип про те, що в Ірані небезпечно, розлетівся дрібними трісками в голові, як тільки приземлилися в аеропорту Імама Хомейні. На паспортному контролі більшість пасажирів привітно пропонували пропустити один одного в черзі вперед, декілька разів перепитуючи і підтримуючи щойно здобуту дружбу усміхненими фразами. Загалом це були слова подяки, які звучали трохи довше, ніж в інших народів світу. Пізніше, вивчаючи перську, дізнаюся, що в Ірані існує мистецтво надмірної ввічливості, а точніше повсякденний етикет, так званий «таароф». Традиція ставитися до гостя краще, ніж до своєї родини, вкоренилася ще з часів стародавньої Персії.

Тисячолітній Тегеран пригрівся біля підніжжя гірських хребтів Альборза, притулившись сильно до гори Точаль. У його північній частині, де видніються засніжені вершини, можна кататися на лижах, а з південного боку — потрапити відразу в пустелю. Спочатку буде важко з ним вийти на довірливі відносини, але потім, поживши півроку, буду показувати улюблені місця таким же іноземцям, як і я.

Їдемо в Тегеран. Голову пронизують різні думки, серед яких крутиться на повторі лише одне питання — коли закінчаться ці пустельні поля засмічені пластиковими пакетами?

Батьки чоловіка вже зустрічають у дворі. Трохи пізніше буду любити їх, як своїх рідних, а зараз знайомство з мамою викликало лише легке хвилювання і передчуття, що не подобаюсь. Хоч як би не намагалася швидко освоїти аудіо курс перської мови для початківців перед відльотом, вичавити з себе пару слів так і не вдалося. Сиджу за столом і мило посміхаюсь, поки всі спілкуються між собою. Переді мною тарілка, а біля неї виделка і ложка. «Ложка замість ножа?» - промайнуло в думках. Тут же вирішила їсти тільки виделкою, чим привернула до себе ще більше уваги. Їжа ніяк не хотіла розкривати свої смакові якості й стояла десь посередині шляху до шлунку. Здавалося цей день не закінчиться.

Вечірній Тегеран засліплює своїми вогнями й лякає величезною кількістю мотоциклів. Той, хто думає, що звичайний байк розрахований тільки для двох, був би злегка пригнічений раптовим висновком. Тут на ньому їздять сім'ями. На годиннику одинадцята година вечора, але на вулицях повно людей. Чекаю на свою шаурму у вуличному кафе й озираюся на всі боки. Багато жінок в чорному. Є дуже гарні дівчата, які дотримуються правил дрес-коду умовно. Молоді хлопці, як голлівудські актори, афганці в робочому національному одязі. Снують коти під ногами. Прямо біля мене стояв повний холодильник кока-коли — ось кому плювати на американські санкції. 

У вісімнадцять років так хотілося жити в величезному місті, де нікому до тебе нема діла. Ще тоді планувала втечу з української провінції кудись дуже далеко - більше мріяла про Нью-Йорк. Уявляла себе, як біжу в лабутенах в легкій світлій сукні до найближчої станції метро. Але хтось написав для мене зовсім інший сценарій, можливо куди цікавіший?

3

 Паті

Тегеран, 2014

Розкривши штори, запустила до кімнати сонячні промені нового дня і навшпиньках, повз кімнату свекрухи, біжу до кухні випити кави. Снідати вирішили на вулиці.

Місто майже порожнє, а небо безсоромно ясне. Не перевищуючи швидкості, рухаємося в загальному потоці машин. Попереду видніються стіною велетні гори зі сніговими вершинами. На найближчій з них розташувався гірськолижний курорт Точаль. Туди ми й зібралися сьогодні. 

Грає улюблений трек групи Archive. Вперше, після побачених масштабів чужого мегаполісу, у свідомості спливає питання: «Що я тут роблю?» Це питання періодично виникатиме протягом усього перебування тут — то зовсім несподівано на вулиці, серед натовпу, де кожен поспішає по своїм справам; то дуже тихо, в напівосвітленій кімнаті, десь між рубаями Омара Хайяма.

Стоїмо біля фунікулера у хвості величезної черги. Молоді хлопці, спираючись на лижі й сноуборд, змучено чекають на посадку до кабіни, яка відвезе їх на вершину — у світ екстриму і в пащу справжньої зими. Раптом до нас підійшов незнайомець і запропонував свої квитки. Виявилося, що йому терміново потрібно було їхати у своїх справах.

І ось ми на вершині. Ясний день без вітру. Ніс починає пощипувати. Роблю два притупування і три плескання, щоб повернути чутливість занімілим кінцівкам і зробити пару знімків на телефон. Замерзнув, як цуцики, спускаємося знову вниз.

 Сиджу і гріюся на лавочці біля паркінгу, жадібно обхопивши долонями стакан гарячої кави та уважно спостерігаю за двома старими тегеранцями. Вони вдумливо грали в нарди, попиваючи чорний чай.

Існує легенда про те, як колись індійці, бажаючи перевірити тямущість персів, відправили їм комплект шахів, розраховуючи на те, що ті не здогадаються, як грати в цю мудру гру. Однак перський мудрець Бозоргмехр не тільки легко впорався з цим завданням, але і запропонував свою, яку індуси не могли розгадати цілих 40 днів. Це була гра в нарди.

Вік чоловіків, був помітний лише по зморшках, які з часом так і залишились борознами на обличчях. Худорлявість тіл підтверджували мій здогад про їх залежність від гір. Було зрозуміло, що закохані вони в них ще з дитинства.

Вечір. Їдемо на закриту вечірку. Такі заходи тут не рідкість, а скоріше спосіб життя. Святкувати з танцями й великою компанією офіційно в Ірані заборонено. Тому багато хто намагається їхати розважатись за місто.

Ось і ми їдемо до нових друзів зустрічати стародавнє свято вогню — Чахаршанбе-Сурі. Його святкують напередодні перського Нового року. 

Коли весь світ вночі з 31 грудня на 1 січня загадує бажання і запиває згорівший папір шампанським, тут всі мирно сплять або пізно вечеряють. Відлік нового року починається з початком весни, коли природа прокидається від довгої сплячки й народжує нове життя.

Святкувати Навруз почали з виникненням календаря сонячного літочислення – він з’явився у народів Середньої Азії та Ірану задовго до виникнення ісламу – сім тисячоліть тому.

 У Вавилоні свято відзначали в день весняного рівнодення. Саме в цей час природа прокидається від зимового сну. Святкували Новий рік маскарадом, карнавалами та ходами протягом 12 днів, починаючи з кінця березня, після того, як починалися землеробські роботи. Люди веселилися і гуляли, тому що працювати в ці дні заборонялося.

Згодом цю традицію перейняли греки та єгиптяни, потім вона перейшла до римлян і так далі.

У перекладі з перської мови слово «навруз» означає «новий день» і за іранським календарем випадає на перший день місяця «фарвадін».

Вздовж вулиць палало багаття, через нього весело стрибали діти й дорослі. Згідно з традицією, таким чином люди очищаються від усього поганого, що було в минулому. Цієї ночі духи померлих могли прийти до своїх нащадків.

Помічаю червоні неонові вивіски на вулицях, уточнюю, чи там випадково не бордель? Чомусь цей колір серед вуличних ліхтарів викликав в мене саме такі асоціації. Всі в машині посміялись і нагадали, що я не в Амстердамі. А потім пояснили, що після ісламської революції місто живе без нічних клубів, казино, а тим більше без таких сумнівних закладів.

Високий паркан, блакитний басейн і невеликий садок. Прибули на хоум-паті. У холі стоять діджейські вертушки, грає музика, а господарі будинку усміхнено зустрічають на вході. Дівчатам відразу показують спальню, де можна зняти верхній одяг і переодягнутися. Там і відбуваються справжні метаморфози. Як метелики з кокона, так з кімнати виходили східні красуні в стильних коротких сукнях. Багато хто із дівчат, при першому знайомстві цікавились скільки мені років. Будинок був переповнений взаємним веселим настроєм.

Глибокої ночі гості викотилися на вулицю і почали запускати феєрверки. Яскраве багаття і гучні вибухи петард, загнали мене назад в будинок. Такі розваги здалися злегка дикими.

 І ось тону у м’якому кріслі, попиваю червоне вино й уточнюю у доброзичливої блакитноокої брюнетки, чи справжній у неї колір очей? Виявилися лінзи. Раптом музика затихла, а вибухи разом з криками припинилися. Не розуміючи, що відбувається, шукаю очима чоловіка. Крізь легку завісу сигаретного диму був помітний натовп людей, а за дверима лунали інші голоси. Через хвилин десять коханий повернувся і розповів, що приходила поліція. Вечірка продовжилась, але музика вже лунала не так гучно і без салютів. Зловила себе на думці, що така атмосфера була навіть затишнішою.

4

 Міст Вереск

Вдалині червоніли старі дахи будинків, які начебто зрослися зі схилами гір іранської провінції Мазандаран. Тут, серед холодних вершин, розташувалось маленьке село Вереск. Єдина залізнична станція по центру розділяла металевою колією поселення на дві рівні частини.

 Поруч знаходиться справжнє інженерне диво австрійця Уолтера Айгнера. Під його керівництвом було збудовано найвищий свого часу міст, який гордо красувався на двох височенних скелях біля знайомого вже вам поселення. Звернувши з головного шосе, під'їхали прямо до нього.

 Задираю голову і розглядаю визначну споруду. Холодний вітер заліз під тепле манто і відразу захотілося повернутися всередину машини. Сонце все марно намагалося нагріти засніжені кам'яні стіни, що оточували нас з усіх боків. Трохи нервувала. Збуджувала страх поруч табличка, де було червоним по білому написано: «Обережно, небезпечно!». 

 Зовсім поруч гуркотіла гірська річка, в якій не хвилюючись купалися качки. За ними, з протилежного берега, приглядав сивий дідусь. Він був одягнений в широкі шальвари і в потертий часом піджак. 

Ну от, слово шаровари, які так обожнювали одягати українські козаки було запозичене з іранських мов. І це тільки початок нашої спільної історії.

“Ну, а чому зверху піджак?” - напевно запитаєте. Саме ця верхня частина ділового костюму в тридцяті роки минулого століття була примусово введена в чоловічий гардероб, зробивши законно всіх іранців інтелігентними.

- Цей міст побудував мій рідний дідусь, — мружачись від сонця і задираючи вказівний палець вгору, крикнув мій чоловік, — його врятував випадок. Сідай в машину! Зараз розповім тобі цікаву історію.

5

 Мір Ісмаїл

1915 рік, Тебріз, Іран

Історія дідуся почалася недалеко від міста Тебріз, в Шабестарі. У цьому іранському Азербайджані, на перетині Великого шовкового шляху, біля солоних берегів озера Урмія, народився Мір Ісмаїл. 

Серед фруктових садів і гірських долин пронеслось дитинство. За ним загуркотіла юність. А там вже і молодість свою пісню затягнула.

Весняне сонце зійшло з ранку над білими гірськими вершинами і дахом будинку Ісмаїла. Він вже не спав. Молодий хлопець, одягаючи на себе охайну суконну білу сорочку, вийшов на вулицю, і, заправляючи штани в високі чоботи, почав сідлати вірного товариша. Трохи засмагле обличчя, з опущеними вниз куточками очей, світилося, незважаючи на сумний вираз. Ісмаїл одягнув свій арахчин (прим. автора - азербайджанський національний головний убір), застрибнув на коня і понісся геть від нав'язливих думок.

 Головною пристрастю хлопця були  коні. Саме ці істоти надихали його любити життя з шаленою швидкістю і на повні груди. Лише з цими тваринами відчував цілковиту довіру у єдиному русі та спрагле бажання летіти за вітром.

В повітрі лунало щебетання птахів, неспішно розпускалися свіжі бутони зеленого листя. Ще трохи і буде Новруз (прим. автора - перський Новий рік). Поруч шуміла гірська річка. Ісмаїл, не поспішаючи, підвів коня до води і почав чекати поки товариш втамує спрагу. Раптом він завмер і відчув, як почастішало серцебиття - на іншому березі сиділа молода дівчина. Злякавшись несподіваного мандрівника, вона підвелася і поспішила піти. Недовго думаючи, Ісмаїл, застрибнув на коня і переплив річку, щоб наздогнати незнайомку. Зробивши глибокий вдих і видих, він нарешті наважився і запропонував її підвезти.

З-під різнобарвної хустки лісової незнайомки визирало чорне, як смола, волосся. Блеснувши темними очима і приховавши шаллю оголену посмішку, дівчина раптом зупинилася. Поправила неслухняний локон, оглянула коня і голосно запитала турецькою мовою:

- Як звати?

- Мене? Мір Ісмаїл, — радісно відповів юнак.

Дівчина дзвінко розсміялася і ще раз перепитала ім'я коня. Ісмаїл поправив свій арахчин, який злегка з'їхав від подиву господаря, і задумався: «Чого це з його конем так сюсюкаються?»

Підведені чорною сурмою очі все ховалися й уникали зустрічі з двома вогнями навпроти, які нестримно палали в очах Ісмаїла. Не дарма дідусь сьогодні одягнувся в улюблений білий — вірний товариш привів несподівано до неї. До тієї, хто народить від нього сина, а той дасть світу того, кому віддам своє серце і поїду з ним жити в Іран. 

6

 Перша зустріч

 Знімаю важкий мотошлем і кладу на свою залізну конкурентку - байк чоловіка. Ми десь в околицях Тегерана. Навколо жовто-бордові пагорби і гола земля. Вдалині виднілися недавно посаджені дерева. Мотоцикл зламався прямо на вершині. Відходжу в сторону і спокійно чекаю. Улюблений все намагається швидше залагодити незручний  момент і уважно вивчає причину облому. Поруч шумлять спортивні мотокроси - вискакують вгору і знову пірнають вниз, ховаючись біля підніжжя. Роблю вдих і видих, намагаючись впорядкувати думки.

Жити в країні без Vogue виявилося не так і легко. Моя перша зустріч з поліцією моралі сталася зовсім несподівано. Зібравшись відвідати щорічну державну книжкову ярмарку, зовсім не подумала про довжину штанів. Вони були злегка короткуваті і мої голі щиколотки відразу кинулися в очі одній суворій жінці в чорному. Спочатку мені було не зовсім зрозуміло, чому вона задає питання чоловікові. Але коли він почав нервово тягнути мене за руку в протилежну сторону самого заходу, стало ясно  - я не прошла дрес-контроль. Після цього випадку, в голові хтось один постійно бунтував, а інший заспокоював і повторював, що це все тимчасово.

І тут чоловік подзвонив в свою службу підтримки. Буквально через пару хвилин, до нас під'їхала машина, куди ми синхронно заскочили. У ніс вдарив різкий конопляний запах, а у вухах почав розтікатися трек забороненої тегеранській хіп-хоп групи Zedbazi. 

З передніх крісел машини на нас спокійно дивилися і посміхалися два приятеля, потягуючи та передаючи один одному «люльку миру». Мій внутрішній океан, який лютував ще хвилину тому, почав заспокоюватися і наповнюватися дружньою атмосферою двох добряків, яких, як дізналася пізніше, об'єднувала любов до природи і птахів. 

В той момент відчула різкий контраст двох реальностей, між якими так вміло стараємося гребти всі ми - законної і дійсної. Вони весело посміялися над нашою пригодою і пригостили шафрановим морозивом.

Вдихнувши свіже гірське повітря, сідаю знову на байк і обіймаю руками улюблену спину. Все, що відбувається тут зі мною - всього лише маленькі негаразди. Головне, що ми разом. Готова до подальших пригод і вірю в те, що більше мотоцикл не зламається. Ми знову виїхали на дорожнє шоссе і погнали в бік Тегерана.

КГАБЕЛІ НАДАРЕ

Коли вперше приїхала до Ірану, найбільше мене вразив вислів в магазинах на касі -  «кгабелі надаре». Дослівно це означає - нема за що. Тобто - взяли товар, хочете розплатитися за нього, а вам касир каже: «Нема за що платити, беріть і йдіть».

Пам'ятаю, як запивала здивування апельсиновим соком в парку і все уточнювала у чоловіка - чому продавець фреша спочатку відмовився брати гроші. Він посміхнувся і пояснив, що у них так прийнято - треба спочатку відмовитися, а коли вдруге будуть пропонувати, погодиться і взяти гроші. Значить, знову «таароф».

У моїй країні так точно не спрацювало б. Мало того - у нас за таке, якщо не платиш, можуть і вуха накрутити.

Як би не подобалася надмірна ввічливість багатьом іранцям, вона тече у них в крові. Як сімейні цінності, запах рису і присмак чорного чаю стали частиною іранської культури, так і таароф назавжди укоренився в життях цілих поколінь.

 Зараз, коли одна щось купую в магазині і продавець мило посміхаючись каже мені на касі: «Кгабелі надаре», - відповідаю з усмішкою: «Ага, боши» (добре, якщо перевести з фарсі, а якщо точніше українською - «нема дурних»), і гордо виходжу з магазину, ну звісно розрахувавшись з продавцем.

 Так що, якщо будете в Ірані, не дивуйтеся ввічливим і добрим касирам, та платіть обовязково.

7

Сеторе

 Тебріз, 1915

Сеторе - так звали бабусю, яка підкорила серце дідуся. Ісмаїл вирішив, що одружиться, відразу після першої зустрічі в лісі. Але багаті турецькі батьки нареченої не схвалили шлюб з бідним, але з добрим серцем хлопцем. Тоді він вирішив викрасти бабусю. Його вірний товариш кінь і тут виручив.

Дрібний дощ капав з небес - деякі краплі затримувались на обличчях закоханих Сеторе і Ісмаїла, а решта збігали до води гірської річки.

Зустрівшись знову на тому ж місці, що й в перший раз, Ісмаїл, ніжно тримаючи кохану за руку, почав тихо і ніжно її благати:

- Давай втечем зараз звідси разом… Я не уявляю більше свого життя без тебе і хочу продовжити його поруч з тобою. Їдьмо…

Сеторе хоч і зробила вигляд, що начебто вагається, але зовсім була не проти втекти разом з ним. Її розум захмарило кохання. Все, що вона відчувала - спрагле бажання бути поруч. А заборона батьків, лиш підігріла миттєве рішення. Вона вже давно відчувала себе чужою в родинному колі. Ця смілива туркеня довірилася інтуїції серця, заборонивши розуму керувати долею. Вона простягнула руку Ісмаїлу, тим самим дав зрозуміти, що відмовляється від стабільного заможного життя і готова зробити крок з ним в бідну невідомість ...

То ж, всупереч волі рідних, Сеторе втекла зі своїм нареченим і вони почали жити вдвох, намагаючись будувати омріяне щасливе майбутнє.

Це були часи, коли російські робітники й інженери будували між перським Тебрізом і російською Джульфою першу залізничну лінію на паровій тязі. Всюди заправляли козаки.

8

Печера Алі-Садр

Іранці духовна нація, просочена ісламом і зрощена на зороастрійских традиціях. Як і у інших людей, в їх серцях щодня йде боротьба між добром і злом. А перемогти в цій битві, ще з дитинства, допомагають повчальні історії з Корану, нестихаючі вірші Хафіза, крилаті фрази Румі і народні прислів'я, які звучать тут у кожного з вуст.

І живуть і працюють тут, як би паралельно в декількох часових вимірах, використовуючи сонячний і місячний календарі. Більшість можуть легко перевести дати і в третій вимір - в григоріанський календар. Різні вимірювання часу легко простежити, проїхавши в звичайній машині всього за один день через кілька тисячоліть.

І ми почали подорожувати по Ірану, і саме тут захотілося писати. В першу чергу для тих подруг, які передрікали жахливе життя під розпеченим сонцем в чадрі десь в гаремі. Дуже хотілось, щоб вони дізналися про те, що у мене все добре. А друга причина - дивовижне злиття давнього і сучасного, цілий квітник захоплюючих культур зі своїми традиціями та кухнею, природа. Все це тримати в собі було дуже важко.

Шосе Тегеран-Ісфаган тягнулось крізь кам'яні дюни. За ними ховалася пустеля. Величезний безплідний шматок Землі, що є домівкою для скорпіонів, змій і дрібних гризунів. Мені довелося подолати тисячі кілометрів через неї, щоб зрозуміти, яка ж родюча Україна! Періодично зустрічалися старі, більшість в руїнах, стоянки для караванів. Дізнаюся від чоловіка, що пошту першими придумали перси. Сьогоднішній вечір ми проведемо в човні на одному з озер підземної печери Алі-Садр. З нами, правда, будуть ще пару десятків туристів, але зараз вони здавалися не настільки важливими.

В даний період життя, я була, як колись Сеторе - омріяна солодким майбутнім зі своїм головним героєм.

Ідея з рятувальним жилетом не сподобалася відразу - він був дуже незручним, але надіти його повинні були всі з нашої групи в цілях безпеки. Разом з нами через вузький прохід спустилися в печеру кілька іранських сімей. Зловивши на собі погляди всіх учасників експедиції, впоралася з останньою застібкою помаранчевого жилета і,  не звертаючи увагу на свою незрозумілу популярність, вирушила по туристичному маршруту. Один десятирічний курд стежив за мною до самого кінця екскурсії. Його величезні чорні очі були схожі на маленькі блюдця, які постійно були десь поруч і при найменшій можливості впивалися в моє обличчя. Здавалося, що він вперше в своєму житті побачив блондинку.

Печера Алі-Садр зустріла приємною тишею і вологою. Ми пливли по прозорому озеру і милувалися мистецтвом природи. Вода разом з каменем створила приголомшливі шедеври. Іноді відволікав настирний погляд маленького курда - від нього вже не було сил ховатися, вирішила просто посміхатися під час чергової зустрічі поглядами.

Чекаючи чоловіка на вулиці, розглядаю людей навколо. Тріщать цвіркуни, дзвенять і бігають діти навколо, багато жінок в чорному - більше, ніж в Тегерані. У найближчих готелях всі номери виявилися зайнятими. На вулиці ставало прохолодно, а варіантів, де переночувати, практично не залишилося. 

Нарешті вдалося зняти невеликий спальний вагончик. На підлозі великий матрац, в кутку газова пічка, поряд мініатюрна ванна кімната. Засинаю  втомлена, але задоволена. Згадую два великих блюдця малого курда і розумію, що серед тисячі приїхавших сюди людей, я була єдиною іноземкою. Навіть не туристка, просто одна з тих фірмових дружин, яких іранці привозять до себе в країну з-за кордону. З'явилось відчуття, що все так і мало статися.

9

Командир 

Тебріз, 1915

День був прохолодним. Сонце тільки починало пестити землю своїми променями. Ісмаїл зі своїм вірним жеребцем прийшов просити роботу у командира козачої бригади. Він трохи знав російську, то ж сподівався домовитись з ним і нарешті знайти хоч якусь роботу.

 Козаків завжди було багато в кав'ярні на розі. Тут були і робітники, що йшли працювати спозаранку, і шофери, і візники, і, нарешті, ті, хто наймав їх на роботу. 

Дідусь міцно прив'язав коня мотузкой до дерева, де навченний долею худий продавець фініків і вугілля, завертав своїми чорними руками в газети солодкі фрукти всім тим, у кого в кишені був хоча б один ріал. Таких тут зібралось не так вже й багато.

 Увійшовши до кав'ярні, першим Ісмаїла зустрів запах солодкого кальяну. Зосередившись,  став шукати командира бригади. В очі вдарило сонце. Заплющивши і відкривши їх знову, побачив біля димлячого самовару підтягнутого і одягненого в чисту форму молодого командира. Зі світлими очима і русявим волоссям юнак, тримаючись однією рукою за стакан чорного чаю, а іншою за тліючу самокрутку  -  спокійно сидів за столом і задумливо дивився у відчинене вікно.

 «Напевно це той хто мені потрібен», - промайнуло в голові у молодого дідуся. Поправляючи свій арахчин,  повільним кроком підійшов до військового. Помітивши молодика, який все соромився заговорити, командир, не змінюючи пози, різко запитав - що тому треба?

 В горлі з'явився ком, який довелося сковтнути. Ісмаїл спробував щосили пояснити, що йому дуже потрібна робота. Головний тут же почав матюкатися. Таку колоритну мову Ісмаїл встиг навіть трохи вивчити - точно гарно розумів. Оглянувши кандидата, військовий знову перевів погляд у вікно. З нього було видно знайомого продавця фініків, де поруч улюблений кінь спокійно жував сіно і, може вже знав, що знову допоможе господареві влаштувати його нелегке життя.

- Твій? -  уточнив військовий.

- Мій.

- Будеш допомагати в стайні.

І дні полетіли ще швидше. Виявилося, що командир, теж обожнював  коней. Їх дружба міцнішала з кожним новим робочим днем. Робота подобалась Ісмаїлу та тільки прибутку приносила мало, більше задоволення.

                                                             ***

Жовтнева революція 1917 року вплинула на долі багатьох людей, у тому числі і на життя тата Зінат - Абдуллахана. Він повернувся до рідної Персії і в місті Мешхед відкрив своє перше фотоательє під назвою "Омід" (у перекладі з перської "надія"). Через деякий час закрив його і переїхав жити в Тегеран. У столиці він влаштувався перекладачем в іноземне посольство, а вечорами відвідував фотоательє знайомого. Саме там він випадково зустрів ту саму єдину, з якою захотілося міцно переплестись долями. То був справжній творчий союз. Звали її Ашраф Садат. Вона фотографувала дружин шаха в ендеруні (гаремі), куди вдавалося потрапити лише вибраним. То ж постійно також навідувалась в фотоательє знайомого.

Ашраф офіційно не була фотографом. Цю місію трохи пізніше виконає її дочка Зінат.

Після весілля молоде подружжя переїхали жити в Бірдженд, де у них появились на світ два сина і дочка. Але в живих залишилася лише дочка - сини померли від тяжкої хвороби. Тому Зінат завжди була оточена особливою увагою і любовью.

Сім’я знову переїхала. На цей раз у іранське місто Ерак, де Абдуллахан знову-таки в котрий раз відкрив власне фотоательє. 

Маленька Зінат починає відвідувати початкову, а потім старшу школу. Одночасно тато вчить її основ фотомистецтва. Батько завжди був для неї основним джерелом натхнення. У восьмому класі донька вже допомагала Абдуллахану у фотографічному кабінеті. Окрім неї, у тата завжди було багато студентів, які його дуже любили.

 Поки дружина разом із донькою працюють в Ераку, чоловік відкриває мережу фотостудій по всьому Ірану: у Бірдженді, знову у Мешхеді, у Тегерані, у Саві, у Гольпайєгані. Серед його найпопулярніших знімків – фото іранського олімпійського чемпіона та призера з вільної боротьби Гулама Рези Тахті - в Ірані він національний герой.

10

Ісфаган

Хустка нереально парила, від чого настрій був злегка зіпсований. При спробі одягнути головний убір по-новому, зав'язавши кінчики на маківці, отримала різке зауваження від чоловіка. Переживає, як би своїм виглядом не привернула увагу поліції моралі. Всередині тепліло почуття несвободи, яке ставало більш принизливим, після суворих слів коханого.

У повітрі на всю стогнала весна, на узбіччі дороги розпускалися черешні. Проїжджаємо найстаріше місто у світі - Хамадан. Тут живуть нащадки персів, азербайджанці й лури. Мавзолей великого цілителя Авіценни знаходиться теж тут. В Ірані багато людей йдуть до могил мудреців, щоб питати без слів. Сідають поруч, думають, а потім встають з мовчазними відповідями. Біля усипальниці вченого і мислителя завжди натовп.

Нові місця і природа навколо підіймали настрій і відволікали від нав'язливої ідеї зав'язати хустку інакше. Хоча так хотілося відкрити шию і дихати глибше. Згодом я дуже добре потоваришую з цим корисним головним аксесуаром. Особливо він підходить тим, хто живе десь в пустелі. Покривати голову іранок вчать з дитинства. Всі маленькі дівчатка тільки й мріють бути схожими на маму, тому носять його мало не з народження.

Чергова зупинка біля історичного місця. Вдалині виднілися кам'яні плити з вибитими написами на давньоперському, нововавилонському і новоеламському - листи Ганджнаме, адресовані з минулого в майбутнє. Залишили їх, у вузькій мальовничій ущелині з водоспадом, після себе два перських царі - батько Дарій і син Ксеркс. Вони не тільки добре керували своїми володіннями, але ще й заклали фундамент, в прямому сенсі, древньої перської літературної традиції. Довгий час місцеві, забувши стародавні мови, думали, що там зашифрована мапа прихованих скарбів. Довелося чекати кілька поколінь для того, щоб європейські вчені, які потрапили вперше сюди в дев'ятнадцятому столітті, змогли перекласти текст. Виявилося, що там всього лише розповідь про велич правителів. Мистецтво Стародавнього Ірану завжди служило засобом прославлення царя.

Прямуємо в Ісфаган, їдемо в гості до приятеля чоловіка. Іранці називають це місто любляче «половиною світу». Коли тут активно писали вірші і будували складні акустичні палаци, Колумб ще не доплив до Америки.

Вдихаю злегка сухувате, але прохолодне повітря найкрасивішого іранського міста. Не поспішаючи гуляємо вечірніми вулицями разом з приятелем. Високий і широкоплечий ісфаганець навчався разом з чоловіком в Києві. Вдвох вони пережили багато історій. А після нашої спільної поїздки в Тбілісі, багато теплих спільних спогадів залишилося і в мене. Поруч проносились машини, забруднюючи й без того нечисте повітря. Непомітно підійшли до старовинного мосту. Крізь підсвічені арки лунала тиха музика і сміх - саме тут збираються місцеві художники, музиканти й всі романтики.

Колись шах Абасс II наказав побудувати незвичайний пішохідний міст з галереями на фундаменті давнішого мосту, де він зміг би спокійно пити вино і писати вірші. Тоді річка Заянде неслась через місто стрімким потоком. Архітектор трохи напрягся і втілив всі свої накопичені знання і бажання шаха в реальність. Так виник міст Хаджу.

З двох протилежних сторін мосту стояли кам'яні скульптури левів.

Зверху на одному з них весело пищав і протирав штани маленький хлопчик.

- Мама цієї дитини знає, що леву п'ятсот років? - іронічно запитав приятель.

Він звернув увагу на іншу кішку, з протилежного боку, і попросив придивитися.

Переступаючи з ноги на ногу, шукаю очі лева. Раптом вони засвітилися і відразу згасли, як тільки змінила положення. Дивно, може це просто сила думки? Але ні, як виявилося пізніше - сила знань архітектора.

Пізнього вечора, опинившись в вірменському кварталі Нор-Джуга, весело їли місцевий фастфуд і спілкувалися зі знайомими ісфаганцями.

Чотириста років тому Шах-Аббас пересилив із завойованої Східної Вірменії всіх її жителів вглиб Персії. Незабаром тутешні вірмени, завдяки своїм ремеслам і торгівлі з Індією, розбагатіли й непогано облаштувалися. І, звичайно ж, побудували церкву, куди ввічливі нові друзі запросили мене вранці зайти й помолитися. Що я і зробила, щоб з насолодою роздивитись багаті настінні фрески храму.

Квартал Нор-Джуга ніби застиг у часі, а старий величезний сонячний годинник, був цьому підтвердженням. Це чи не єдине місце в Ірані, де можна купити бутерброд зі свининою, а якщо пощастить, то навіть і вино. Вживати в їжу брудних тварин і причащатися святим алкоголем було дозволено лише місцевим вірменам християнам і дуже давно. Це право до наших днів залишилося негласно за ними.

Тихенько, щоб не розбудити батьків приятеля, пробираємося до нього в кімнату. Згідно з сімейними традиціями, якщо діти ще не завели власну сім'ю, живуть у батьківському домі.

Попиваючи приховане вино, згадуємо нашу подорож до Грузії. Практично з усіма друзями, з якими мене знайомив чоловік, відразу знаходила спільну мову і відчувала їх широку душу. Під ейфорію натовпу емоцій, наш ісфаганець витягнув сантур і почав грати. Його любов до народної музики явно продовжувала життя музичному інструменту.

Приятель розповів історію про те, як вперше летів до Києва навчатися в університеті. Гра на сантурі допомогла перечекати довгі перевірки прикордонного контролю в аеропорту Бориспіль. Перші вісім годин в Україні він бачив лише засніжені поля, де відлітали й прилітали літаки, і струни народного музичного інструменту. З ним був мій майбутній чоловік і ще семеро таких же студентів, які покірно чекали, коли прикордонники віддадуть їхні паспорти.

Ісфаганський ранок був перенасичений сонцем. За круглим столом сидів тато приятеля і не поспішаючи пив каву. Без єдиної сивини, худорлявий, з живим гострим поглядом. Освіту здобув в Лондоні, зараз керував своїм заводом в Ісфагані.

«Вам подобається в Ісфагані?» - запитав англійською тато, пристаючи із за столу і подаючи руку для потиску. Довелося ділитися вчорашніми враженнями. Він злегка посміхнувся і відповів, що це місто переповнене чудесами. Іранська архітектура має шість стилів, останній з них, ісфаганський, вважається самим майстерним. Взявши листок паперу і ручку, почав малювати схему моста Хаджу і пояснювати принцип побудови. Вода з одного боку моста заходила гучним потоком, а з іншого - виходила тихо і спокійно. Ось чому шах так любив там відпочивати. Секрет магії простий - в середину моста вбудували дерев'яну дамбу. Очі лева виявилися також всього лише грою ламаних променів світла. Тепер все стало зрозуміло. Все-таки, наука це світло в майбутнє, а в Ісфагані - в минуле.

З давніх часів в цьому місті, а саме в «кахвехуне», збиралися не тільки, щоб випити кави й обговорити останні новини, а ще й послухати вірші, які часто записували прямо на стіні.

Палац Алі-Капу добив своєю акустикою, після чого ми вирушили гуляти по Великому базару, що розтягнувся уздовж площі Імам.

По цей час ця частина міста залишається головним фінансовим центром, де б'є ключем соціальне і культурне життя. Співучі канарки на кожному розі, голосні працівники з важкими візками товарів уздовж рядів, блиск прикрас і прищурений погляд продавця, який знає як усучити кольє разом з сережками. Народні майстри з хендмейд каструлями, ручні шкатулки, перські килими, цілющі трави, величезні гори спецій - все змішалося і здавалося нескінченним і казковим. Ніби ось на тебе і килим-літак зверху налетить. До цього часу, як і тисячу років тому, тут ходять і співають бродячі дервіші (прим. автора - мусульманський аналог ченця, аскета; прихильник суфізму).

Проходячи крізь ряди вишитого взуття та сумок, знайшли маленьку стару кав'ярню, де вдалося спокійно випити філіжанку кави по турецьки. Насолоджуючись місцевим колоритом, раптом побачила у вітрині антикварної крамниці всесвітньо відомі перські мініатюри. Місто ніби зачарувало. Воно заряджало і надихало невидимою, що пульсує звідусіль, енергією. Десь тут точно жив Джин.

Знову накрили спогади - зимовий Київ напередодні Нового року. Повертаюся додому з шампанським, на якому різноколірним бісером написано «Happy 2013». Знову 13 - щасливий номер. Над святковим декупажем пляшки працювала дружина таксиста, з яким встиг познайомитися він - мій іранець. Наша зустріч повинна була стати останньою. Коханий відлітав назавжди в свою країну. Ніяких обіцянок і зобов'язань. Все, що залишилося - щасливі спогади, безтурботні дні і радянське ігристе в гарній обгортці.

Відкриваю подарунок, не дочекавшись свята. Наповнюю келих і подумки прощаюся з черговою душевною раною. Мені здавалося, що кохання вигадали, а ті кому нудно, навчилися вміло в цю гру грати. Відчувала, що потрапила в міцну пастку, адже всередині на всю лунали смутні сонати розлуки.

Ця порожня пляшка досі припадає пилом у кутку кімнати рідної домівки. Можливо вона була чарівною і хтось мене почув? Через півроку мовчання, в популярній соцмережі отримала повідомлення: «Сумую, прилітай в Іран». На що відповіла: «Дякую, збираюся з подругами в Тбілісі».

Сидимо в лобі старого фешенебельного готелю в Ісфагані все з тим же приятелем, який підтримав чоловіка і прилетів з ним до Грузії. Спостерігаю, як карлик портьє везе великі валізи туристів. За сусіднім столиком мило базікав з друзями та пив каву чоловік без ніг. Він зовсім не виглядав нещасним, а, навпаки, постійно посміхався.

Ще раз усвідомила для себе, що немає якихось стандартів - якою повинна бути нормальна людина і де жити найкраще. Ми всі різні - окремі планети, де іноді бушує ураган або світить сонце. Хтось шалено красивий, але відчуває себе найсамотнішою людиною у світі. Хтось тоне в грошах і думає про смерть. Де знайти найкраще місце на Землі, щоб знайти той внутрішній спокій і тихе щастя?

І до біса цю хустку, не цеглу ж змушують носити на голові! Мій компас збився і привів в зовсім інший світ, який потихеньку починав мені подобатись. Тут всі намагалися консервувати час. Технологічний прогрес пробивався маленькими кроками крізь міцні перепони традицій предків. В той момент Ісфаган здався особливим містом.

 11

 Паглеві тайм

По закінченню Першої світової війни, Росія була не в змозі продовжувати будівництво північної залізної колії в Персії і козаки майже всі повернулися додому. І дідусь втратив зв'язок зі своїм приятелем командиром.

Не без допомоги колишніх товаришів по службі, в козачий дивізії в 1921 році, в розпал смути і зовнішньої інтервенції, один із найкмітливіших іранських офіцерів Реза Паглеві,  з боями зайняв столицю Тегеран. Він був призначений військовим губернатором і головнокомандувачем, а через деякий час - військовим міністром. А потім 12 грудня 1925 року зайняв престол шаха. Реза Паглеві одразу почав зміцнювати і модернізувати армію.

І наш мрійник-фотограф Абдуллахан починає їздити разом з шахом у різні провінції Ірану та фотографувати молодих хлопців із міст і сіл, щоб вони отримали військову розвідувальну записну книжку. Ця робота йому була по душі, адже він знову подорожував, а отже жив насиченим, переповненим яскравими барвами та подіями життям. 

   Під час правління Реза Паглеві були впроваджені певні кроки для покращення соціального положення іранських жінок, зокрема вони отримали право вступати у вищі навчальні заклади. Крім того, було модернізовано вбрання іранців – своїм указом Реза-шах відмінив національні костюми, суворо обмежив носіння традиційного мусульманського одягу. Чоловіки, а особливо чиновники та політики, були зобов’язані носити одяг європейського покрою. В ужиток увійшла «шапка Паглеві» − капелюх із козирком західного стилю. 

За правління шаха іранки мали широкі права. З державного бюджету виділялися кошти на освіту за кордоном, а згодом і в самому Тегерані. Жінки мали право влаштовуватись на роботу за власним бажанням.

Ось тоді Зінат і здобула своє офіційне посвідчення, ставши не просто першою жінкою, якій дозволили працювати фотографом – а ще й першою дівчиною, яка сфотографувала уряд Ірану.

Чадра, з якою пов'язане у персіянок поняття про жіночу честь, була оголошена поза законом. Незважаючи на це, багато хто все одно дотримувався релігійних канонів, особливо старше покоління.

 Зінат стала широко відома серед тих, кому стать фахівця була дуже важливою. Наприклад, під час весілля релігійні сім'ї не дозволяли фотографу чоловікові увійти до їхнього житла. Церемонія завжди проводилася у двох будинках - нареченого та нареченої.

За часів правління Паглеві Іран змінив своє обличчя. І результатом цього були не лише обов'язкові у чоловічому дрес-коді ділові піджаки і більше не носіння чадору. Реза Паглеві розпочав будувати грандіозний проект - трансіранську залізницю довжиною 1394 км, яка зв'язала б Каспійське море з Перською затокою. 

 Контракт на будівництво залізниці Північ-Південь був підписаний у 1933 році з датською компанією Kampsax. 

Розпочалось будівництво на самій складній ділянці - в горах Північного Альборза, в бік Каспійського моря.

 Коні разом з людьми переміщувалися все глибше в гори, де потрібно було прокладати нову колію. Разом з робочою бригадою пересувався і наш дідусь. Він вже був на порозі зрілості і став татом, а тому мусив годувати сім‘ю. То ж робота була йому зараз дуже потрібна. Тепер він працював, як тесляр і допомагав будувати міст Вереск.

При будівництві мосту було використано просте обладнання, таке як ручні дрилі. Що ще цікавіше - він не має жодних металевих конструкцій.

Кілька європейських компаній раніше не змогли побудувати залізниці посеред гір Альборз. Основною проблемою було те, як потяг перетинав крутий схил, що вів до тунелю Гадук і глибоку долину між двома горами. Генеральний директор Kampsax пообіцяв побудувати 900 кілометрів залізничної лінії за 6 років. Вони отримували півтора грама чистого золота як заробітну плату за метр.

 12

Шомоль

Я занурився в ці темні, чорні, як вічна ніч, очі, очі, які я шукав і знайшов, в їх страшну, чарівну чорноту. Здавалося, вони поглинають всі мої сили, земля хиталася піді мною, і якщо б я впав, то відчув би невимовне задоволення.

Садег Хедаят - Сліпа сова

Варений мозок, язик, коліна та інші нутрощі барана лежали на тарілці прямо переді мною і злегка нагадували український холодець, який бабуся з мамою завжди готували до свят. Заради цього сніданку невеликою компанією приїхали в сусіднє місто Кередж. За круглим столом маленького традиційного іранського ресторану запанувала хвилина мовчання - нові знайомі вивчали мене, а я тремтячу масу. Вперше довелося спробувати блюдо калєпаче. 

Готують делікатес цілу ніч в спеціальному ресторані, в меню якого пропонують лише  одне - ароматний калєпаче. З раннього ранку суп подають гарячим і з м'яким, добре приготованим за ніч, м'ясом. В той момент серйозно задумалась про вегетаріанство. Головною проблемою сніданку був вигляд - смак же нагадував непоганий гарячий холодець.

Повертаємося до Тегерану по дорозі, яка з'єднує столицю з Каспійським морем і пролягає через величезні кам'яні скелі Альборза, які часом нависали прямо над головою. Збоку тягнулась бірюзовою стрічкою гірська бурхлива річка.  Іран виявився  іншим світом - гарним, дружнім і сонячним. 

Новий знайомий запитав, чи встигла вже побувати з іншого боку гір?

- Ще ні, - відповідаю.

- Там знаходиться справжній «джангаль» (прим. автора - ліс перською), - підбадьорив коханий.

Сиджу і уявляю джунглі з дикими хижаками. Мені хотілося скоріше все дослідити особисто. Гори притягували  до себе.

Відносини зі свекрухою ніяк не налагоджувалися. При будь-якому зверненні до мене, вона зустрічала лише щире нерозуміння. Дуже заважало незнання мови. Здавалося, що всі навколо сприймають мене злегка дурнуватою, так як часто просто важко було правильно сформулювати речення. Багато відповідей дерев'яним напруженим голосом так і залишились невідомими  - тоді доводилося згадувати англійську. 

До життя в Тегерані уявити вечірку без алкоголю здавалося складно. Зазвичай на жіночих заходах, де збиралися виключно родичі і близькі подруги, всі танцювали і жартували, підкріпившись хорошим настроєм. Вони навіть придумали лотерею, в якій обов'язковою умовою участі був невеликий грошовий внесок. Щасливий виграш писали на папері, а потім кожен тягнув по черзі. З першого разу мені пощастило. Було приємно і трохи підозріло - можливо все так і було задумано? Адже я гість у цій країні, а значить до мене всі ставляться з особливою увагою, згідно традицій. 

 Є ще один привілей у іноземців в Персії: якщо, прогулюючись уздовж торгових рядів, ви зупинилися і на щось звернули увагу - скоріше за все вас змусять це купити, розрахувавшись в кінці з продавцем замість вас. Знову «таароф». Там ви вже торгуєтесь на стільки, на скільки дозволяє совість. Навіть перший манікюр в Ірані мені зробили зовсім безкоштовно, лише тому, що я іноземка. 

Настав час, коли ми нарешті поїхали в бік Каспійського моря, на північ, в провінцію Мазендеран. У середньовіччі існувала інша назва - Табаристан. Історія людського проживання тут датується  з середини 10-го тисячоліття до н.е.

Чоловік знову робить зауваження, що їм багато фісташок - від великої кількості зазвичай обсипає. Ховаю пачку в кишеню і розглядаю гори. Ці кам'яні велетні оточували нас цілу дорогу. Часом декорації змінювалися і на тлі засніжених вершин виднілися невеликі села. Дорога Чалус, що з'єднує Тегеран з морем, входить в десятку найкрасивіших у світі, займаючи почесне четверте місце. Відчула легке запаморочення від солодкого повітря. Природа змінювалась і зеленіла з кожним новим кілометром, приближаючим нас до води.

 Втомившись стояти у величезній пробці, яка неминуча на вихідних, особливо якщо ви зібрались на північ до моря, звернули в бік лісу. Піднявшись ще трохи на підйомнику, опинилися в парку, який поглинув туман. Кругом панувала атмосфера сюрреалізму. За хмарою просвічувались лише невеликі фрагменти мокрих дерев, а між ними фігура Рустама - головного героя книги Фірдоусі «Шахнаме». Здавалося все застигло в хмарі і боялося поворухнутися. Спокій порушували лише двоє блукаючих серед дерев закоханих.

Море побачили тільки ввечері. Виявилося, що це насправді величезне озеро, яке омиває п'ять країн. Великі торгові центри, котеджні містечка і і фастфуди уздовж узбережжя в різних містах ніби злились в одну лінію. Після того, як шах Реза проклав, не без допомоги дідуся, звичайно ж, залізничну колію в бік моря, провінції Мазендеран і Гилян стали улюбленими місцями для відпочинку серед заможних жителів столиці. 

Місцеві ж живуть звичайним метушливим життям - ловлять рибу, займаються фермерством, вирощують рис і чай. Розмовляють на мові табарі або мазендерані.

 Вихідні пролетіли швидко і ми вже поверталися додому. Увагу знову поглинула чарівна дорога. Вибравши не найлегший шлях, почали досліджувати гори по бездоріжжю, шукаючи мальовничі краєвиди. Несподівано машина застрягла і відмовилась далі  їхати. При новій спробі розгойдати колеса з боку в бік, ще більше погрузли в глині. За вершину гори зачепилась хмара, і видимість була злегка обмежена. Ми вийшли з автомобіля і вирішили трохи пройтись.

В одну мить опинилися серед зеленої долини, де панувала приємна тиша. Раптом здалеку, по наростаючій, почали доноситися звуки дзвіночків. На секунду подумала, що вже в раю. Дзвін посилився і несподівано з хмар висипалися білі вівці. Вони виринули прямо з туману. В той момент виникло почуття, ніби я  вдома. Захотілося себе міцно обійняти.

З'явився пастух. Не звертаючи на нас уваги, молодий хлопець зі свистом і криком зігнав стадо донизу.

Саме сюди повернусь ще декілька раз в своєму житті через пару років, коли всередині будуть лютувати емоційні шторми змішані зі страхом. І знову ця дивовижна місцевість надасть мені сил подолати непрості життєві ситуації. Тут ростуть старі дубові ліси, які постійно нагадують про дім і рідний Холодний Яр. Це була чарівна гора Мазічаль.

Після десятихвилинного розгойдування, машина вибралася з ями.

Проїжджаємо гірський перевал та місто Калардашт. Чоловік показав свою улюблену кондитерську пекарню, куди часто в дитинстві він полюбляв приїджати з батьками. Ми купили маленький бокс з тістечками і під'їхали ближче до хмарового моря, яке можно тут часто спостерігати. З почуттям безмежної безтурботності взялися за поїдання повітряних тістечок з вершковим кремом. І небесне море відразу запахло ваніллю.

13

Рамсар 

Я довго шукав Бога у християн,

Його ж не було на хресті.

Я побував в індуїстському храмі і древньому буддійському монастирі,

Але і там не знайшов я навіть слідів Його.

Я відправився до Кааби, але Бога не було і там.

Тоді я заглянув в своє серце. І тільки там побачив Бога,

Якого не було більше ніде ...

Джалаледдін Румі

Полудень. Сумую і спостерігаю з вікна за сусідом. Сивий дідусь, зі злегка зігнутою спиною, з особливою турботою та любов'ю обривав стиглий виноград у дворі. Пізніше він рознесе налиті сонцем грони по всьому будинку і пригостить ними кожного сусіда. Іранці ставляться до свого саду з особливою повагою - врожаю точно не дадуть пропасти.

Ще років тридцять тому Тегеран був суцільним фруктовим садом. Чоловік згадує про ці часи трохи з сумом. Біля його будинку росли гранатові і шовковичні дерева. Зараз стоїть великий бетонний міст, звідки цілодобово доносяться сигнали машин, звуки мотоциклів і шкідливий смог. Він пам'ятає, як одного разу приїхав бульдозер з ковшем і просто зняв верхній шар землі з травою і деревами.

Настала осінь. У Тегерані вона проходить майже непомітно і дуже швидко - ніколи не встигала нею насолодитися сповна. Найбільше сумувала за українською. Вдома можна було цілий місяць гуляти в парку або в лісі, розглядаючи, як дерева вбралися то в золотий, то в червоний, а десь ще стоять в зеленому. Несподівано думки обірвав чоловік:

- Готова до нової подорожі?

Дістаю блакитні гумові чобітки і кладу в них теплі шкарпетки - стандартний набір для походу в гори. Одягаю камуфляжне пальто і, на швидку руку, кидаю в рюкзак все найнеобхідніше. Моя дорожня косметичка завжди напоготові і вже чекає.

Цього разу знову на північ Ірану. Відвідаємо місце з найвищою концентрацією природної радіації в світі - Рамсар. У 70-х було модно мати розкішний особняк в цьому райському куточку на березі Каспійського моря. 

За вікном автівки височіли зелені гори. Відкриваю вікно, щоб відчути їх запах. Тільки звернули вбік, щоб знову піднятися на чергову вершину, як раптом худорлявий чоловік почав гальмувати машину. Це був місцевий пастух, одягнений в широкі шаровари і в'язану кофту з логотипом відомого світового бренду, дуже модного в 90-х. Дивно, але тренд докотився і сюди. Недовго думаючи, вирішили підвезти. Незнайомець забрався всередину і став дякувати за доброту. Проїхавши кілька метрів, він почав жваво розповідати історію вчорашнього вечора. Його село знаходиться високо в горах. У свята він спускається вниз, щоб трохи випити арак (саморобний самогон з ізюму, популярний  в східних країнах).

Хотілося розслабитися, - пояснив він чоловікові, - в селі у себе не можу. Там знаходиться могила одного святого.

Доїхавши до місця, висадили «трохи грішника» біля його будинку. Він подякував за допомогу і запросив до себе на чашку чаю. Ще одна східна традиція - неофіційно значить про близьку довіру до незнайомих людей. Хоча, насправді, знову таароф.  

Попрощавшись, ми продовжили рухатися у своєму напрямку. На секунду задумалась про те, як люди вміють прикручувати свою гучність віри. Десь трохи послабити тугий вузол суворих канонів, а десь жити як святий. Напевно, у кожного з нас всередині живе свій власний бог, з яким можна просто домовитися - запропонувати угоду, обмінявши хороші вчинки на невеликі пустощі.

Проїхавши ряд безликих міст, які розтягнулися вздовж каспійського узбережжя, прибули  в Рамсар. Місто зустріло вечірніми сутінками. У кінці старої і зеленої міської алеї стояла занедбана будівля. Зверху на ній висів величезний плакат з цитатою із Корану. Так приховали стару неонову вивіску «Казино». Місто потроху починало наповнюватись світлом ліхтарів.

ٰٰМи під’їхали до літньої резиденції колишнього шаха Пехлеві. Коли король і королева тут відпочивали, всі журналісти тільки й писали, як вони засмагають і купаються. Тепер в їх будинок може потрапити кожен, купивши попередньо вхідний квиток. 

Саме тут в 1971 році була підписана міжнародна конвенція про водно-болотні угіддя. Це був перший глобальний договір, що захищав важливий вид екосистеми. 

Радіація не відчувалася. Повітря було вологим і чистим, хотілося його жадібно ковтати. Ми підійшли до невеликого басейну перед входом до палацу. Там плавали чорні осетрові риби. Завдяки їм в Ірані є чорна ікра, яка вважається найдорожчою в світі, незважаючи на те, що її тут ніхто не їсть. До сирої  риби у іранців особливе ставлення - суші стали популярні зовсім недавно. А одного разу, по секрету, хтось зізнався, що перед тим як їх істи, ставить на пару хвилин в мікрохвильовку. 

Пробігшись по кімнатам палацу, звернули вбік старого готелю, де в 70-х любила збиратися світська знать. 

На ресепшені портьє трохи метушився. Нещодавно приїхали туристи - хлопець з дівчиною, які жваво спілкувалися з головним менеджером. Навколо відчувалася атмосфера важливості прибулих, всі їм посміхалися, а адміністратор запитав: 

- Звідки? 

- Нова Зеландія. 

Всі посміхнулися ще ширше. Адже не кожен день до цього, забутого всіма після революції готелі приїхали такі далекі гості. Це були справжні мандрівники, яким подобалось вивчати кожен куточок нашої Землі. А те, що туди не приїжджають натовпи туристів, було їм тільки на руку.

Поселившись в затишних кімнатах, спустилися в головний хол випити кави. Інтер'єр лобі хвилював уяву - кожна деталь нагадувала про бурхливі 70-ті роки. Про які тільки історіі мовчали стіни? Кого бачили? Скільки відомих особистостей встигли посидіти в рудих трикутних кріслах? У залі, крім нашого столика, було зайнято ще два. За роялем, піднесеним на один щабель в кутку, сидів молодий піаніст. Піднявши злегка худорляві руки, трохи сумний і з хвилюванням в очах, брюнет почав торкатися пальцями чорно білих клавіш - і кожен куток залу почав наповнюватися і лунати музикою Шопена.

В голову полізли ностальгічні думки. Розглядаю практично порожній готель. Звертаю увагу на число тринадцять. Цей пластмасовий номер столика стояв прямо по центру. Наше з чоловіком офіційно оголошене щасливе число. Думки понеслися ще далі. На стильних ретро-кріслах виднілися затерті чорні смуги, на стінах висіли копії робіт Джексона Поллока. Цікаво, раніше були оригінали? Дружина останнього шаха Фарах Пехлеві зібрала пристойну колекцію американських художників, але після ісламської революції доля багатьох робіт склалася по-різному. Більшість з них припадає пилом в підвалі, іноді виїжджаючи на європейські виставки. Повертаюся до музиканта і продовжую його уважно слухати. Звучить іранська класика - подорожую у часі… Тут це виходило найкраще. 

Ранок. Ми вже на оглядовому майданчику, звідки відкривався панорамний вид на  місто. З усіх боків Рамсар був оточений зеленими горами. Ближче до моря вони згинали свої могутні спини і пірнали в фіолетову блакить Каспійського моря. Колись це величезне озеро було частиною океану разом з Чорним та Азовським морями. 

Дивлюся вдалечінь і думаю про нашого випадкового «трохи грішного» незнайомця по дорозі сюди. Його життя протікало і так в раю, дійсно - як тут не грішити!

Високо в небі кружляли два орла. Танцюючи один з одним, вони шукали жертву на романтичну вечерю. Їх краса польоту заворожувала всіх присутніх туристів.

Гумові блакитні чобітки мене врятували - похмуре небо почало промокати. За околицею міста потяглися оброслі мохами і затягнуті туманом ліси. Іноді на перевалах можна було зустріти продавців смаженої на вогні кукурудзи або гарячого супу аш-Реште.

Навколо панувала краса  невидимого творця, з яким люди все намагаються домовитись.

Вранці в горах завжди прохолодно, а сьогодні ще й дув сильний вітер. Починався новий день. Уже кілька тижнів, як робоча бригада працювала на одній із залізничних станцій - будували міст Вереск, який мав з'єднати дві високі скелі. Поруч, із сусідньої вершини, за тим, що відбувається, мовчки спостерігав старий, знедолений руїнами, замок. Своїм холодним виглядом він нагадував всім про швидкоплинність часу та як саме цей час впливає на нас.

Помолившись зранку, як слід - від усієї душі, Ісмаїл посміхнувся сонцю, потер долоні, щоб стало тепліше, і голосно зітхнув. Вночі погано спав, тому вирішив раніше почати свою роботу. Піднявши голову вгору і подивившись на майбутній міст, який ще трохи і буде вважатися одним з найвищих інженерних створінь у світі, почав підніматися вгору.

Робітники вже метушилися - потрібно було встигнути виконати план. Залишилося зовсім небагато -  і нова дорога буде продовжена. Згадавши посмішку красуні жінки Сеторе, Ісмаїл витягнув інструменти з сумки і почав тягнутися ними трохи вище. Раптом несподіване відчуття свободи змінилося стискаючим почуттям страху. Він зірвався і полетів вниз.

Слово, що йде від серця, проникає в серце.

Нізамі Гянджеві

Гримлю каструлями на кухні і в думках повторюю, що головне готувати з любов'ю - тоді їжа виходить смачнішою та й сам процес стає приємнимнішим. Але протестуючий внутрішній голос все намагався переконати в іншому - застрягла в побуті і втрачаєш найцікавіші життєві моменти. Думки перервав телефонний дзвінок чоловіка. Його друзі з Тегерана вирішили закинути столичне життя і переїхали жити на острів Кешм, який знаходиться в Перській затоці. "Запрошують до себе в гості", - почула у кінці. "Нарешті!" - вирвалось у мене.

 Речі були зібрані за пару хвилин і ось ми вже летимо по столичному залізному вокзалу. Його в Тегерані побудував польський архітектор Городецький в кінці 1920-х. Так так. Той самий, який не стримав свою буйну фантазію і відірвався на будинку з химерами в Києві, прикрасивши фасад і дах чарівними звірами. Здавалося неймовірно - людина, роботами якими постійно милувалася на улюблених вулицях української столиці, виявляється навіть похований в Тегерані на римо-католицькому цвинтарі Долаб.

У 1928 році американська компанія, яка інвестувала діяльність Городецького в Польщі, запросила його на посаду головного архітектора синдикату по спорудженню перських залізниць, і він переїхав жити в Іран.

 За вікном потяга проносились величезні степи. Ближче до ранку вони змінилися на пустельні пагорби. Ми підїжджали до портового міста Бендер-Аббас.

На вулиці нещадно пекло сонце. Стоячи в черзі на морський катер, хотілося роздягнутися і стрибнути прямо з пірсу в воду. Але правила - є правила. Напевно завдяки їм люди намагаються трохи навести порядок в нашому хаосному світі.

Нам пощастило з капітаном і він дозволив сидіти на самому носі водного автобуса. І ось ми пливемо через Перську затоку, дихаючи на повну морським повітрям. Бездонне небо зливалося воєдино з морем і тільки далеко виднілася сіра довга смужка, яка приближаючись переростала в узбережжя Кешм. Катер підпливав до найбільшого острову в складі Ірану.

Допливши до міста, беремо таксі і від'їжджаємо ще на кілометрів шістдесят від цивілізації.

Серед піщаних долин ліниво бродили верблюди. Тут вони найкращі помічники. Завдяки їх витривалості, ще з давніх часів, мешканці острову перевозили воду в найвіддаленіші куточки. У багатьох вдома живуть цілі верблюжі сім'ї, які борознять місцевими просторами великими караванами. Раптово один верблюд перегородив наш шлях.

- Ці звірі дуже небезпечні, - попередив таксист, - їх не можна лякати. Якщо це станеться, тварина може в стані нервового екстазу рознести все на своєму шляху і сильно побити боком автомобіль. Краще почекати, коли просто пройде мимо.

Пропустивши тварин, продовжили шлях, а потім звернули з шосе і заїхали в невелике село. Там вже зустрічав Амір - шатен з модельною зовнішністю і обличчям, яке постійно випромінювало світло. Він відразу познайомив зі своїм приятелем Хасаном - місцевим жителем с ідеально білими зубами, які він гордо оголяв при першій можливості.

Навколо були будинки з глини і піщані вулиці. Дуже багато сонця. Місцеві жінки ходили в хустках і в яскравому традиційному вбранні, а на очах була одягнута маска. Ховалися за нею дівчата не від чоловіків, а від спекотного сонця. Протилежна стать снувала в довгих білих сорочках і чалмі. Тут в основному жили араби. На місцеву культуру вплинув іранський світ на півночі, арабський - на півдні і індійський - на сході.

Перекинувшись кількома жартами з чоловіком, Хасан, радісно посміхаючись та поблискуючи білизною зубів, запросив до себе додому. 

Переступивши поріг хвіртки, потрапили в традиційний двір, який складався з кількох невеликих одноповерхових білих будинків в формі прямокутника. Нам вказали на одну з дверей в центральній частині будівлі.

Мені дуже хотілося досліджувати острів вже зараз, але на мої вмовляння піти погуляти ніхто не піддавався. Говорили, що виною тому був вологий тропічний клімат. Через п'ять хвилин бажання загасила страшна спека. Нічого не залишалося, як приборкати свою цікавість і піти охолодити запал під холодним душем.

Закривши очі, вмиваю обличчя і завмираю на місці - прямо з верхнього кутка невеликої ванної кімнати за мною підглядала велика ящірка. Вчепившись кігтями за цегляну стіну, непрохана гостя намагалася вести себе дуже тихо. "Ласкаво просимо на острів Кешм", - подумала про себе і поспішила швидко вийти.

На подвір'ї, під деревом, наша невелика компанія збиралася обідати. Ось вийшла мама Хасана - вище середнього зросту смуглява жінка, з такою ж, як у сина, гарною посмішкою. Невеликі зморшки під очима видавали її доброту і вік. Зі своїми двома маленькими доньками вона принесла їжу і, розклавши скатертину прямо на підлозі, поспішила повернутися на кухню. Дві дівчинки спочатку поставили на стіл рис і зелень, а потім основне блюдо - акулу.

Люди тут кардинально відрізнялися від всіх інших етнічних груп, що проживають в Ірані. Але найбільше вразили своєю душевною чистотою діти.

Після обіду, ми нарешті поїхали купатися і вивчати водний мангровий ліс Хара. Вдень там можна просто гуляти, а ввечері, коли вода приливає і піднімається - плавати на човнах серед верхівок дерев. Іноді ліс може бути під водою кілька днів. Ідеальні умови для москітів і морських змій. Але про ці небезпечності дізнаюся трохи пізніше. А зараз мою увагу поглинав хлопець, який сидів навпроти в човні. Йому було не більше тринадцяти років і зовні він був схожий на американського президента Барака Обама. Ми так його і назвали - Алі Обама. Про його життя на острові італійці одного разу зняли цілий фільм.

Човен м'яко врізався в мул. Обережно один за одним вийшли на берег. Вдалині горів величезний вогняний факел - через кілька кілометрів звідси добували газ. Під ногами бігали на двох лапах пуголовки - це і були наші предки. Завдяки їм ми і живемо зараз на суші.

Місцеві хлопці відразу показали, як правильно робити з бруду захоплюючі гірки, а потім весело ковзати в воду. Наймолодшому серед них доручили важливу місію - дивитися за човном. До самого вечора хлопчик не відпускав мотузку і відповідально виконував своє доручення. Тільки після того, коли найстарший серед них все-таки запропонував залишити пост і трохи покупатись - він розслабився і пірнув у воду до інших. Ще раз переконалася - діти тут дивовижні. Їх маленькі серця випромінювали нескінченну безкорисливу радість.

Цей день на острові Кешм був одним з найбільш незвичайних в моєму, часто непередбачуваному, житті. Втомившись від веселих гірок, вирішили прогулятися по річці і помилуватися заходом сонця. Величезна червона зірка повільно опускалась за верхівки мангрових дерев, які потихеньку занурювалися в воду. 

Затримавшись, почала фотографувати все навколо і насолоджуватися неймовірними емоціями. Ось і Алі Обама - зум камери показав його злегка скривлену посмішку. Нічого не запідозривши, поспішила наздогнати інших.

Після прогулянки, ми повернулися до човнів, але Алі там вже не було. Хасан відразу зателефонував в місцевий патруль. Там йому розповіли, що забрали хлопчика на човен відразу, як тільки побачили як той кричить. Його вкусила водна змія. Вчасно зробивши укол протиотрути, їм вдалося врятувати хлопця. Це був один з тих випадків, коли варто було б бути більш відповідальною і трохи почитати про дивовижний водний світ.

Пустелі створені для того, щоб їх долати. Озброївшись цим девізом, прокинулися і відразу пішли дивитися околиці. Восьма ранку, а на вулиці пече так, що ти встигаєш спітніти за п'ять хвилин. Місцевий таксист чи то жартома, чи то всерйоз сказав, що в пекло точно не потрапить - він вже в ньому живе. Його сарказм, після виснажливої прогулянки, став більш зрозумілим. Не відійшовши далеко, повернулися і відразу поїхали купатися ще на один маленький сусідній острів Хенг. Там нас чекали дикі пляжі і скелі. Туди припливають дельфіни і часто акули. Що стосується останніх - не бійтеся, вони там тільки травоядні.

Водний катер гнав до нових берегів, де на скелях ліниво грілися краби, а морські хвилі їх періодично охолоджували. Сонце, море і свобода - ось чим пахло в повітрі. Десь там далеко, через кілька тисяч кілометрів, лежало місто Дубай. Вдихаю чисте морське повітря і переношуся на кілька років назад. Пригадую свою поїздку з подругами в Емірати і ту себе. Мені здавалося, що господиня своєї долі тільки я. Зовсім не планувала через деякий час купатися в Перській затоці з іншого берега в компанії незнайомих до того моменту мені людей, серед яких буде найулюбленіший у світі.

Вечір провели в невеликому рибальському містечку, якому понад 2000 років. Атмосферу старовини посилив скрипучий голос правовірного зі старої мечеті під час прогулянки. Ця мелодія супроводжувала мене в багатьох подорожах по Ірану. Вузькі вулички і притулившись один до одного будинки, місцеві дівчата, що втікають від об'єктива телефону і бадґіри (прим. автора - вітрові вежі) - все відносило на кілька століть назад. І тільки сучасні кондиціонери біля маленьких глиняних вікон, нагадували про сучасний світ. Під кожним висів лоток, де маленькими краплями збиралася вода. Її використовували повторно.

Піднявшись на найвищу точку в місті, знайшли затишне місце і почали мовчки спостерігати за місцевими хлопцями, як вони грали в футбол. Вдалині на фоні багряного неба здіймалися піщані гори, за ними тягнувся водний мангровий ліс. А там і море, де тихо дрейфували старі рибальські кораблі.

Довгий час острів знаходився під контролем Португалії. Але знайти історичні докази того, що тут були європейці, крім фортеці в місті Кешм - не вдасться. Місцеві жителі, ставлячись вороже до завойовників, навіть їх цвинтар знищили. Щоб не залишилося ніяких поганих спогадів про присутність колонізаторів.

Хасан розповів про своє дитинство без електрики. Світло на острові з'явилося не так давно. Він пригадав, як вже дорослим вперше потрапив в Тегеран. Хасан хвилин двадцять не міг відвести погляд від водного каналу на вулиці Валі Аср, де стрімким потоком бігла маленька річка. Йому все здавалося, що так багато питної води витікає просто в нікуди. Адже у нього вдома потрібно було подолати шлях на верблюді довжиною в кілька кілометрів до найближчого колодязя, щоб втамувати спрагу.

Ближче до десятої вечора всі знову зібралися у дворі Хасана. Двері сюди були відчинені і сусідські діти вільно заходили всередину і сідали на лавочці по центру, щоб гарненько розгледіти прибулих туристів. Мама Хасана готувала млинці з ікрою і сиром в домашній печі. На ній був традиційний костюм і маска. Одна з її маленьких помічниць розмальовувала мою руку хною. Ще один день на острові добігав кінця.

Ранок почався в машині, коли перші промені ще рожевого сонця тільки починали торкатися перламутрового неба. Ми виїхали о п'ятій ранку, щоб встигнути до спеки подивитися ущелину Чаку - розколину глибиною 100 метрів. Трохи нудило і хотілося дуже спати.

Кешм знаходиться недалеко від Індійського океану. Португальці свого часу тут розгорнули непогану торговельну площадку для збуту африканських рабів в арабські країни. Амір показав високу неприступну скелю, де раніше було розташовано село біглих невільників. Завдяки хорошій місцевій акустиці, люди відчували себе на вершині захищеними. Коли європейці добралися до села, африканці стали сильно кричати і ехо їх голосів налякало забобонних християн. Португальці вирішили, що тут живуть злі духи і залишили рабів в спокою.

Повертаючись до села, побачили, як  не поспішаючи йшов вздовж дороги Алі Обама. Він повертався додому зі школи. Щодня йому доводилося долати кілька кілометрів під спекотним сонцем, щоб мати можливість здобути необхідні знання. Зрадівши нам, хлопець швидко застрибнув в машину і уточнив наш найближчий план дій. Але сьогодні ми поверталися в сучасну цивілізацію. Увечері вже ночували в столиці Кешм, а звідти вранці збиралися плисти на материк.

 Проїхавши перший світлофор по ідеально асфальтованій дорозі, відразу захотілося повернутися. В першу чергу, до дітей. Острів залишив яскраві спогади, серед яких Алі Обама посідав чільне місце. 

                                                                 16

Американка

Крапля залишає рідну землю -

і знову повертається

в устрицю, що чекає свою перлину ...

Джалаледдін Румі

Почався ще один тегеранський день - клопіткий і дуже відповідальний. З вулиці доносився хриплий голос гучномовця - скупник мотлоху об'їжджав квартал і пропонував купити за дорого всякий непотріб: самовари, посуд, меблі. Його пропозиція розносилась і лунала у всіх будинках щоранку. «Вже восьма», - нагадав чоловік. Значить таксі вже чекає. Швидко ковтаю філіжанку кави з кардамоном, одягаю хустку, фарбую губи і виходжу з дому.

Проїжджаємо мій університет. «Войсо!» - кричу таксисту і швидко перебираю в голові вивчені перед виходом з дому нові слова. Водій пригальмував по команді, порушуючи правила. Спрацювало. Віддаю гроші, притримуючи хустку, щоб не злетіла з голови, і лечу в лінгвістичний центр Дехода. Сюди приїжджають з усіх куточків світу вчити перську мову. Все-таки вирішила серйозно підійти до вивчення найдавнішоі мови в світі і навчитися не тільки говорити, але ще читати і писати.

У студентському кафетерії черга. Дружньо-уважний продавець обслуговує особисто кожного іноземця.

- Ках-ве! - посміхається і поправляє мою неправильну вимову вже товариш барист.

Добираю ранкову дозу кофеїну і піднімаюся на другий поверх в клас. Зі мною в групі навчалися пару турків, дві стюардеси з Австралії, одна дуже стримана японка і татарка з Узбекистану.  Ще мила і доброзичлива дівчина з Сирії, хлопець з Угорщини, румин, англієць, німкеня, злегка повна американка і китаєць, якому перська мова давалася  найважче. Молода і красива іранка була нашою першою вчителькою.

З усіх студентів найбільше мене зацікавила американка - повнувата шатенка, з рудими пофарбованими пасмами волосся. Її стильна стрижка омолоджувала, але все одно було видно, що їй далеко за сорок. Навіщо сюди приїхала? В Ірані багато хто мріє жити в її країні.

Збираю свою увагу і знову повертаюся до перської мови. На дошці вчитель пише нові слова. Після випадку, коли на черговому сімейному заході замість соку попросила налити «шкарпеток», пообіцяла сама собі бути більш зосередженою і наполегливою у вивченні мови.

Після лекцій за мною заїхав чоловік на своєму байку. Він часто поводиться як тато - стежить за безпекою, запитує про успіхи. Якщо з поведінкою все добре, заохочує нагородою.

Одягнувши захисні наколінники і шолом, помчали вивчати Тегеран. Це і був найцінніший подарунок для мене - побачити нові місця в супроводі коханого гіда. Пізніше він зізнається, що не відвідував жодного музею до зустрічі зі мною - це заняття завжди здавалося нудним.

Спочатку Тегеран був для мене нескінченно довгим, потворним і переповненим натовпом людей. Тут чітко відчувалася розділеність за статевою ознакою. У цьому тисячолітньому місті є навіть цілі квартали, де на вулицях працюють виключно чоловіки. Найпоширеніші тестостеронові скупчення - чайхана і робочий район біля Великого базару.

Ми гуляли по найдовшій на Середньому Сході вулиці Валі-Аср і заглядали в колишні п'ятизіркові готелі. Ще в 70-х вони жили багато і розкішно. Інтер'єр багатьох нагадував про яскраві відтінки богемного життя. А ще, випадково, натрапили на одну стару книжкову крамницю.

Вона перебувала в напівпідвальному приміщенні. Спустившись вниз по сходах, побачили довгі стелажі завалені книгами. Судячи з потертих обкладинок багато із видань були дуже старими. Тут можна було знайти цікаву літературу англійською, французькою, перською мовами.

Посередині залу за столом сидів чоловік. Крізь густе чорне волосся помітно пробивалася сивина. Він захоплено читав книгу і пив чорний чай. Попросила чоловіка обережно запитати - чи немає випадково книг російською? Знайти українською навіть не сподівалась. Раптом продавець пожвавився і радісно відповів, що є одна книжка і він прямо зараз її читає. Її перша сторінка була повністю списана ручкою. Так тегеранський мрійник вчив нові слова, підписуючи переклад відразу над незрозумілими виразами. Виявилося, що він мріє жити в Санкт-Петербурзі. Будучи студентом, побував в Москві. Зараз продає всі свої книги, щоб переїхати жити в омріяне місто.

Вибравши книгу англійською про історії націй, вирішила її купити. Але продавець старої бібліотеки був настільки радий побачити іноземку в своєму магазині, що просто подарував видання. Книга стала улюбленою.